От ніби ще і не кінець навчального року, не той час, щоб за неперервною шкільною традицією відправитись кудись у поїздку, та все ж колективом вчителів і учнів було прийнято рішення поїхати у Славське, тим більше, що попереду було три вихідні дні. Добра нагода для дітей відпочити перед ДПА, та й батькам бодай трохи розвіятись. І треба визнати, що відпочинок цей вдався на славу. І погода спочатку була пречудова.
До самого Славська ми дістались традиційно — електричкою, три години і ми на місці. На вокзалі нас зустріла господиня садиби, де ми мали проживати.
Карпатський колорит починається ще на під’їзді до Славська: гори, що поросли деревами, неглибокі, але швидкі річки, будиночки особливої карпатської будови — у Львові таких не зустрінеш, ґрунтові дороги посеред гір та щось ще таке, чого словами не поясниш, це потрібно відчувати.
Нарешті ми дісталися до нашої садиби. Гарний, світло-зелений затишній будиночок, на подвір’ї альтанка, тенісний стіл, мангал, дитячий майданчик, одним словом все, що потрібно для доброго відпочинку.
Усі були налаштовані рішуче — долати гору “Захар Беркут” самотужки. Отже, смачно пообідавши, ми рушили до гори.
Тут потрібно зробити зноску. Справа в тім, що те, що ми називали “Захар Беркут” насправді є гірськолижним комплексом “Захар Беркут” і знаходиться він у селі Волосянка, у восьми кілометрах від Славського біля підніжжя гори Зворець (гірський масив Високий Верх). Висота гори Зворець сягає 1223 метри над рівнем моря, перепад висот 552 метри, довжина траси підйомника 2710 метрів, час підйому на вершину — хвилин тридцять. Цей підйомник, встановлений у 2005 році і є найдовшим в Україні.
Шлях до гори ми подолали, мабуть, за годину-півтори. Зупинялись то тут, то там, всюди роблячи фоточки та селфі. Новомодне слово селфі прийшло до нас з американської мови 🙂 Це означає — робити фотографію мобільним телефоном себе улюбленого, ну або, як варіант, себе із кимось. Для якісного селфі потрібно навести телефон на себе своєю витягнутою вперед рукою та сказати “казимииииир”. Під час промови “иииии” зробити селфі. Слід зазначити, що професіонали селфі використовують спеціальну палку для селфі. Традиційно, при знимкуванні люди кажуть “чіііііз”, але на мій погляд “казимииииир” відображає більшу гаму емоцій. Ноухау, користуйтесь.
Отож, поки всі дійшли до гори, ентузіазм дещо згас, і всі одноголосно згодились долати гору за допомогою підйомника. Та й з рештою небо хмарами затягнуло, от-от дощ почнеться. Розбились по парах і рушили.
Враження незабутні, якщо тільки це твій перший раз. На початку, коли ти тільки сідаєш у крісло, воно сильно гойдається, але ти поки спокійний. Земля поряд і тобі здається, що у будь-який момент ти ладен з нього зійти. Та ось метрів за тридцять-сорок тобі вже так не здається. І хоча крісло не гойдається так сильно, але ти зауважуєш легке, так би мовити хвилювання. Воно і не дивно, коли під тобою прірва глибиною з п’ятиповерховий будинок, а кінцева зупинка далеко-предалеко, і вийти немає жодної нагоди.
Є там одна така ділянка, де крісло просідає на пару метрів вниз. Уууууххх!!! А ще коли вітер задуває, враження посилюються. Одним словом, рівень адреналіну на верху значно вищий, аніж на початку, внизу.
Ось і вершина. Озираєшся навколо і хочеться сказати лише одне слово — КРА-СА!!! Відразу пригадуються слова поета Висоцького Володимира Семеновича:
Так оставьте ненужные споры!Я себе уже все доказал –Лучше гор могут быть только горы,На которых еще не бывал.
… Накрапає потрохи дощ, і ми збираємось додому. Треба встигнути до півп’ятої, бо у п’ятій виключають підйомник. Півгодини на спуск – і бадьорим кроком до садиби.
А там на нас чекають шашлики, печена картопля с салом у фользі і смачна вечеря. Ням-ням 🙂
Щодо дітей. Чи то під впливом вражень, чи то тепер діти такі “пішли”, але ті маленькі енерджайзери (це вже неологізм) не вгомонились до пізньої ночі. Дитячий майданчик гудів, наче вулик. Лише десь о дванадцятій вдалось їх вкласти.
Наступний день був спокійнішим. Від’їжджали ми по обіді, часу було досить, щоб поспати зранку досхочу, здолати найближчий пагорб, зіграти у теніс
і ще раз зробити шашлики. Тут я знову скажу “ням-ням” і поставлю смайлик 🙂 Чому так? Та тому, що через добу після приїзду до Львова мені стало не вистачати шашлика. Таки точно хтось підмітив, що до всього доброго звикаєш швидко.
Для тих, хто дочитав до кінця маленькі цікавинки:
- автору цього посту (ще одне запозичене слово) місцеві пропонували полювання на оленя. Чомусь відмовився.
- пані Оля, яка була з двома доньками, розповідала, що менша донька під час підйому почала видиратись з рюкзака-кенгуру, їй хотілось дивитись вперед. Мама пережила легкий шок.